Schokn / ЩЕкн

КВАНТОВАЯ ПОЭЗИЯ МЕХАНИКА

Вот, например, квантовая теория, физика атомного ядра. За последнее столетие эта теория блестяще прошла все мыслимые проверки, некоторые ее предсказания оправдались с точностью до десятого знака после запятой. Неудивительно, что физики считают квантовую теорию одной из своих главных побед. Но за их похвальбой таится постыдная правда: у них нет ни малейшего понятия, почему эти законы работают и откуда они взялись.
— Роберт Мэттьюс

Я надеюсь, что кто-нибудь объяснит мне квантовую физику, пока я жив. А после смерти, надеюсь, Бог объяснит мне, что такое турбулентность. 
— Вернер Гейзенберг


Меня завораживает всё непонятное. В частности, книги по ядерной физике — умопомрачительный текст.
— Сальвадор Дали

Настоящая поэзия ничего не говорит, она только указывает возможности. Открывает все двери. Ты можешь открыть любую, которая подходит тебе.

ЗАРУБЕЖНАЯ ПОЭЗИЯ

Джим Моррисон
GEORGES-LOUIS GODEAU

Перевод Людмилы Ведениной

 

 

СТРОИТЕЛЬНЫЕ БРИГАДЫ

 

С этими людьми я встречаюсь на лесах, в траншеях

и колодцах, я показываю им планы (они разбираются в них

лучше, чем я), говорят они коротко и ясно, без

всякой словесной шелухи. Среди этих людей есть желтые,

белые и черные. После работы они остаются поболтать

на строительной площадке, потом идут по своим

времянкам спать. Придет день, когда времянки

размонтируют, погрузят на грузовики и люди уедут

в другое место. С тем чтобы начать все сначала.

Они сами выбрали себе такую жизнь. «Слава богу, что

сами»,— говорят они. И замолкают, останавливаются. Вдаваться в

подробности не принято.

 

 

 

 

АВТОЦИСТЕРНА

 

Главное — успеть отослать телеграмму: «Ночь провели

за починкой оси. Все в порядке. Едем дальше. Автоцистерна

Бордо — Дюнкерк».

 

Двадцать раз лежали под прицепом. Позади разборка,

ночь, сборка, ремонт сцепления, смазка. Длинные, как шоссе,

часы дороги.

Главное, что грузовик на ходу.

Все остальное — наше личное дело.

 

Мы умылись на ферме, теперь болтаем с мужчинами.

Женский голос зовет: «Идите все». Так хочется есть, что

отказываться нет сил. Садимся на деревянную скамью и

достаем свои перочинные ножи. Мы дома.

 

 

 

 

ФОРМОВЩИК

 

В центре литейной я поставил форму из песка для насоса

в 20 тысяч лошадиных сил. Она похожа на огромную допотопную

улитку. Потом пошла сталь.

Меня засняли в этот самый момент. Стою рядом с чудовищем.

Указательным пальцем показываю на гигантскую спираль.—

Сделана крепко!

Фотографию напечатали в каталоге фирмы. Страница 34.

Инженер дал мне две штуки, пожал руку и сказал: «Большая

победа. Вы можете гордиться».

После работы эта самая гордость быстрее крутит колеса

моего велосипеда, хочется скорее сесть за стол, посадить

на колени ребятишек, открыть 34-ю страницу и спросить

как ни в чем не бывало: «Знаете, кто это?»

 

 

 

 

МУЛ

 

Никак не может заснуть Фермен. Ферма у него старая

и бедная. Кончилась мука. Вчера он отдал за нее

последнюю пшеницу.

Надо продавать мула.

 

В голове у крестьянина неразбериха: двадцать лет

вместе с мулом пахали бок о бок. Никто в деревне не

ходит по борозде так прямо.

 

Мул удивленно смотрит на хозяина. От его взгляда

переворачивается нутро.

 

И Фермен завидует людям, которые ночью спокойно спят.

 

 

 

 

ЧЕМОДАН

 

Илэр поехал на ярмарку. Вспомнил о жене и купил ей

подарок. Чемодан из белой кожи, полный тонкого белья.

 

Приехал он рано. Поставил подарок на стол. От восхищения

молодая женщина не может двинуться с места:

никогда не видела белого чемодана. И вот у нее созревает

план: она снимает фартук, надевает пальто, берет

в руки чемодан. Смотрится в большое зеркало — отлично

выгляжу! — идет в город, садится в поезд, что отправляется

в Париж — в Париж, Илэр!

 

Крестьянин молчит. Он терпеливо ждет ее возвращения.

Ведь это первое ее путешествие!

 

 

 

 

ВЫХОДНОЙ ДЕНЬ КРЕСТЬЯНИНА

 

По воскресеньям в деревне спят тракторы.

У Луки нет ни трактора, ни воскресенья.

Он работает в поле один. Сейчас время подготовки

к севу.

Время от времени мимо проезжает телега.

Лука старается разглядеть её издалека.

Ждет. И вот, наконец, видит жену и дочь.

В светлых платьях. Как две сестры. Несут обед.

Вот и у Луки выходной день.

 

 

 

ЖЕНА

 

У ночи был запах сена.

Целый день Жозеф работал, смешивал свой пот с

пылью стогов. Солнце пекло в затылок. Сейчас прохладно,

работать приятнее.

Сверчки, как Жозеф, предпочитают ночь.

На ферме жена Жозефа уложила маленькую дочку и

ждет его на пороге.

Битва за сено — нелегкое дело, отбивает даже охоту

разговаривать. Но женщины села умеют лечить от

усталости.

Просто нужно понимать без слов и любить.

 

Жозеф возвращается поздно. Моется по пояс. Жена

растирает спину — полезно для кровообращения.

Очень хочется есть.

Она вдруг чувствует, что голодна. «Нужно было

пообедать раньше»,— говорит он. «Не догадалась».

 

По лицу Жозефа мелькает чуть заметная улыбка.

Это правда, есть в одиночестве он не любит. Но ведь

об этом он никогда не говорил.

 

С нежностью смотрит он на молодую женщину. И сенокос

начинает казаться ему детской забавой.

 

 

 

КОМНАТА 17

 

Комната 17. Окно как в тюрьме. Я приговорен

к вечной темноте.

 

Вхожу. Вешаю на гвоздь кепку.

Сажусь. Все вокруг прямоугольно.

 

Вдоль стен 400 папок. С названиями трав и

водоемов. Начинаю невеселую игру.

 

Комната 17. Алло, войдите,— разговариваю,

(подсчитываю), распределяю, смотрю на часы,

надеваю кепку и выбегаю на улицу, радуясь как

школьник.

 

И так два раза в день, 25 дней в месяц, за 40 000

франков — только на хлеб и на кино.

 

 

 

МАШИНИСТКА

 

Ты сидишь за машинкой, выпрямив спину. Пальцы мелькают,

как ноги бегущей лошади. Пятьдесят слов в минуту, рекорд.

 

Иногда ты говоришь: «Войдите», предлагаешь клиенту

сесть и подождать. Можно капельку поболтать. Это

парадная сторона жизни — ты идешь по ней как лошадь

с завязанными глазами.

 

Иногда, оставшись одна, ты мечтаешь.

О том, что тебе 20 лет и у тебя красивая прическа.

 

Это твоя личная жизнь. Она только начинается.

 

 

 

ЛИДЕР

 

Я секретарь профсоюза издательских работников.

Два раза в год собираю их в дорогом отеле на каком-нибудь

шикарном курорте. Поговорим и разойдемся.

Накануне забастовки навещаю каждого. Получка, отпуск,

повышение в должности — я знаю слова, которые им нужны.

Одному скажу: «Без людей трудно». Другого просто успокою.

Люблю, когда все идут в ногу, а на правом фланге — я.

Дирекция мне доверяет. Ведь у меня 100 гектаров земли

и 6 домов, я их сдаю за хорошую цену.

Успеваю заботиться и о себе, и о здоровье

общества.

 

 

 

НАШИ СОСЕДИ

 

Мы живем под самой крышей.

 

Когда вечером после работы ты задыхаешься на

лестнице, я беру у тебя сумку с продуктами, и мы

начинаем подниматься вместе.

 

Иногда с шумом распахивается какая-нибудь дверь и

на площадку вышвыривают плачущего ребенка. Иногда

вылетает женщина.

 

В нашем доме восемь лестничных клеток.

По четыре двери на каждой.

Тридцать два неизвестных.

 

Ты бываешь очень бледна, когда

открываешь свою дверь.

 

 

 

ФАСАД

 

Она хотела быть актрисой, он — великим журналистом.

Оба стали конторскими служащими.

 

Каждый вечер перед сном они мечтают, каким будет их дом.

 

Чтобы отделать фасад дорогими украшениями из кованого

железа, они готовы вылезти вон из кожи, пойти на край

света и дальше.

 

Наговорившись вдоволь, они засыпают.

 

 

 

ЧУДО

 

Однажды к вам в кабинет входит Интеллект в образе

незнакомого молодого человека, без визитной карточки;

устраивается на стуле в неудобной позе, слушает,

встает, несколько раз пытается уйти, пятясь назад,

протягивая потную руку, а потом, в такой же обычный

день, вдруг решается раскрыть перед вами то, что у него

внутри. Теперь встаете вы, чтобы проводить его до

двери, продлить удовольствие и насладиться великолепной

его естественностью — манерой мыслить, видеть,

говорить и даже уходить всегда с открытым лицом:

теперь он чувствует себя свободно.

 

 

 

ПРЕСТУПНИК

 

На улице трое мальчишек закричали:

«Держи вора!»

У преступника короткие штанишки

и лицо как налитое яблоко.

Он продолжает идти своей дорогой,

как будто ничего не случилось.

Он знает, что, если он побежит, все

пропало.

Я иду в том же направлении. Прошли сто метров.

Опасность миновала. Ои поднимает голову, заглядывает

мне в глаза. Ждет не защиты, а признания своей

невиновности.

Я заговариваю с ним. Начинаю говорить, а он горько

плачет и, как собака, жмется

к моей ноге.

 

 

 

ЖАН РЕНО

 

Мне восемь лет. Отец умер.

По вечерам сижу дома один, учу

вслух уроки и жду мать.

 

Если она задерживается, растапливаю

печь, ужинаю и ложусь

спать.

 

В темноте, с открытыми глазами,

я долго прислушиваюсь к звукам

ночи.

 

Иногда, на цыпочках, входит кто-нибудь

из соседей, беспокоятся — как будто

я маленький.

 

 

 

У МЕНЯ В ГОЛОВЕ

 

Я тот самый подкидыш из сказки,

которого мать, оставила у колодца.

 

Только она не вернулась.

 

А мне до сих пор очень хочется увидеть ее.

 

Иногда я придумываю ее и пытаюсь найти

среди других женщин.

 

Не ищу среди тех, кто весел и

у кого куча детей.

 

Представляю ее одной из дам, которые

проезжают мимо в своих автомобилях.

 

Или продавщицей газет, которой было

не по силам воспитать ребенка.

 

И это так крепко засело у меня в голове,

что ни для чего другого там нет больше места.

Только моя мать.

 

 

 

ЖИЗНЬ БЬЕТ КЛЮЧОМ

 

Если вас не беспокоят косточки на ногах, не болит ни живот,

ни голова, если день до отказа наполнен встречами и разговорами,

и если начинает получаться мост, который вы

строите, книга, которую вы пишете, или пара башмаков,

которые вы шьете.

И’ кроме того, стоит хорошая погода

и почтальон приносит вам письмо от друга —

это значит, что праздник жизни

в полном разгаре.

 

 

 

ОБЩАЯ БЕДА

 

Газеты сообщили, что мой сын попал в катастрофу.

И каждое утро, ребята спрашивали: «Как дела в больнице?»

Я отвечал: «Все так же».

Теперь они не спрашивают ни о чем, но когда в 10 часов

утра заходят перекусить, то больше не валяют дурака,

а со мной внимательны и осторожны. Как будто мой сын

им родной.

Я верю, что наступит день, когда я скажу: «Опасность

миновала. Он будет жить».

«Он будет жить»,— скажут они и засмеются вместе со мной.

 

 

 

НАСТОЯЩИЕ

 

У нее деревянная Нога и двое малышей вцепились в

левую руку.

Не всем же иметь настоящие ноги.

Беда всегда приходит незваной.

Медленно идут они по улице. Не смотрите

на иас, знаем, что мы не такие, как все.

 

Переглядываюсь со знакомым каменщиком: мы-то

знаем, что эти трое настоящие.

 

 

 

РАЗОБЩЕННОСТЬ

 

Они так долго мечтали о собственном доме и так

настрадались, пока его выстроили, что теперь, когда он

стоит — крепкий, солидный, закрытый со всех сторон,

словно сундучок с драгоценностями, — они никогда не

выходят на улицу, только на работу, за хлебом иди вынести

мусор. Промелькнут мимо, помашут издали соседям, скажут

через загородку: «Никак не соберемся повидаться.

А надо бы как-нибудь...»

 

Деревья растут все выше и выше, образуя живую стену между

домами. А обещания остаются обещаниями.

 

 

 

ИЗ-ЗА ВЕДРА ВОДЫ

 

Я живу в лачуге из толя, на городской окраине. Каждое

утро иду в город, роюсь в мусорных ящиках, достаю куски

труб и деревянные коробки. Продаю их старьевщику. Этим живем.

Летом наш ручей высыхает, приходится брать воду во

дворе, где придется. Дворы не огорожены. Но все равно

меня гонят, кричат и ругаются.

Осточертело все это до крайности. Сегодня я огрызнулась,

сказала, что мой хозяин уже нашел работу и пусть они спросят

у мэра — он скажет, что я порядочная женщина.

В ответ они заложили руки за спину и с умным видом

заговорили о своих скульптурах.

Я даже не плюнула. Слюны жалко.

 

 

 

КУЗИНА, ЛЮБИВШАЯ СИДЕТЬ У РОЯЛЯ

 

Судьба хлестнула тебя крепко: сразу после смерти отца,

пьяницы полковника,— развод, опись имущества, уход из

дома детей и, наконец, появление мужчины, который разоряет

то, что осталось от семьи.

И вдобавок еще я шел сегодня утром по улице и увидел

тебя за мытьем витрины книжного магазина. Ты очень просила

дать работу внутри, но, по правилам, новенькая моет снаружи.

Ты долго не можешь прийти в себя. Глядя на меня — остолбеневшего,

не находящего предлога, чтобы уйти,— пытаясь овладеть

собой, хочешь вспомнить что-нибудь значительное, важное.

И не находишь ничего лучшего, как объявить, что твой сын

поступил в институт, лучший институт Франции.

Если б ты знала, как ты прекрасна в борьбе с огромными

волнами моря жизни!

 

 

 

БЕССМЕРТИЕ

 

Всю свою жизнь он продавал жареный картофель. Был молчаливым

и мрачным. Дети прозвали его медведем.

Но поднялся занавес над его убогой лачугой, газеты узнали,

что в молодости торговец написал три песни, ставшие теперь

знаменитыми.

По воскресеньям к дому потянулись толпы посетителей.

Пахло затхлым и жареным. Каждый пытался отыскать на

стенах следы песен.

 

Но ни один не заглянул в часовню — там у тела умершего

не было никого, кроме старой монахини.

 

 

 

СТРАННИК

 

По горам по долам бродит он.

Приближаясь к городу, поднимает

воротник пальто и проходит мимо,

как мгновение ночи.

 

Как упрек.

 

 

 

 

Життя у розпалі

 

Коли у вас не корчить ноги, не болять ані живіт, ані голова, коли двері вашої оселі не

зачиняються від гостей, і коли міст, який будуєте, книга, яку

пишете, пара черевиків, яку шиєте, набувають потрібних рис.

 

А коли до того ж стоїть погожий день і листоноша приніс вам листа від друга, знайте, що

свято вашого життя у розпалі, і гріх шукати ліпшого.

 

 

 

Дерева

 

Дерева — наші сусіди. Такі ж самі, як пекар чи гаражист. Вони живуть поруч із нами. За

відра життєдайної води віддячують нам своєю тінню й прохолодою, а затим кожен із нас

вертає до своїх буденних проблем, до своїх вітровіїв.

 

Погладити стовбур дерева — те ж саме, що потиснути руку пекареві.

 

 

 

Людина із собакою

 

Селяни, котрі лагодять свої огорожі в Маре, називають мене "людиною із собакою". Щоб

бути в гарній фізичній формі, ходжу якомога більше, спираючись на ціпок, а пес завжди

поруч. Балакати не люблю, балачки наганяють на мене нудьгу.

 

Ті, хто полюбляє читати, впізнали мене якось на світлині в газеті. І здивувалися: “Овва,

так він поет? Старий пересмішник!” Люди добрі, хіба ж я з когось глузую? Я лише дивлюся на

небо, милуюся тополями, спостерігаю за качками і більше нічого...

 

Якогось дня я вже не вийду на прогулянку. З незалежних від мене причин. Ті, хто це зауважить,

похитають головою і скажуть: “Шкода, компанійський був чолов’яга. Ми вже й звикли до нього”.

 

 

 

Юний сеньйор

 

На кермі мого білого вітрильника випинаю груди, щоб бути схожим на Аполлона у бронзі.

 

Юні весталки, розчісуючи біля мам коси, мріють переночувати на моєму човні.

 

Якщо я котрусь із них виберу.

 

Та для цього потрібно зійти на берег, а на ньому я всього лиш людина, що незграбно

ступає по гальці.

 

 

 

Батько

 

Коли ми з батьком котимо колоду, щоб її поколоти, кора впивається в мої долоні, а його

долоні — в кору.

 

Татові сімдесят. Широкоплечий, кремезний, мов дуб. Бідкається, бо поспішив продати

свого коня. Бо працювати в саду і куховарити — хіба ж то чоловіча робота?

 

Узимку через дощі мусить сидіти вдома. Похмурий, сердитий, що сила застоюється в

м’язах, снує всенький день по хаті, мов сновида.

 

Допомогти йому було б легко, якби він шукав помочі.

 

 

 

Прозора коханка

 

Цей чоловік у машині один, але радіє так, немовби стискає в обіймах викрадену жінку.

 

Чим швидше він їде, тим сильніше перса вітру — пружні й грайливі, мов м’ячики,

натискають на відкриту долоню.

 

Так міцно, що можна й збитися з дороги.

 

 

 

Рівнозначність

 

Я пишу вірша за віршем, а мій брат плете кошика за кошиком.

 

На світі багато цвинтарів, а на цвинтарях спочивають небіжчики.

 

Є серед них кошикарі, котрі плели кошики, як мій брат, а є й поети, що мережили вірші,

як це роблю я.

 

Є також старі кошики, у які рвуть вишні, і старі вірші, що їх вчать напам’ять школярі.

 

Написати гарного вірша так само важко, як виплести добрячого кошика.

 

 

 

Селянки

 

Як була ще малою, мама брала її з собою на базар, щоб допомагала торгувати тим, що Бог

послав, і мозолясті руки виростили на фермі. Рано-раненько брали кошики, повні усякої

всячини, і чалапали у дощ чи проти вітру десять кілометрів до міста. Опівдні, вже з

порожніми корзинами, заходили у кав’ярню, завжди в одну і ту ж саму, щоб перекусити за

столом, накритим білим обрусом. Розплатившись, лічили, скільки залишилося з

уторгованих грошей. Зазвичай залишалось мало, іноді взагалі ні копійки. Та вони не

жалкували за витраченими грошима, головне, що вони пообідали у місті. Не як селянки,

а як міські пані.

 

 

 

У моїй голові

 

Я — підкидьок із казки, котрого мама залишила біля джерела. Але, на відміну від казкової, моя рідна ненька по мене не вернулась.

 

А мені так кортить її побачити. Іноді уявляю її собі і видивляю серед жінок. Ні, не поміж тих безтурботних і веселих, обвішаних дітьми, а поміж гонорових шляхетних пань, які мчать повз мене на авто і навіть голови не повертають у мій бік. Могла б вона бути і продавщицею газет, бо і їй, бідній, не під силу виростити дитину. Ось такі сумні думки рояться в моїй голові, і ніхто не зможе їх прочитати.

 

Ніхто, крім моєї матусі.

 

 

 

Найголовніше

 

у житті — захоплюватись і бентежитись. Якщо ж цього недостатньо, щоб уберегтися від ударів долі, то раджу: не відповідати злом на зло, не вимагати сатисфакції за образу, не кликати на поміч, не скиглити і не глузувати з іншого. Уміти промовчати. Не дозволяти собі панібратства. Із шкіри вилізти, а допомогти. Стати у пригоді, не розраховуючи на взаємність. Насамкінець, втопитися самому. Попередньо подбавши про оплату за власний похорон.

 

 

Барон

 

Родина де ля Ф... дворянська. Вони їздили у кареті і ховали своїх померлих на верхній алеї цвинтаря. Ажурні хрести могил вирізнялися на тлі неба. Замковим двором гордовито, плавно походжали пави і павичі, їхні різкі крики долинали аж до села.

 

Останній нащадок аристократичного роду помер злидарем. Бороду мав брудну і скуйовджену, кухня була закурена, мов димар, у місто ходив пішки. Батько недолюблював барона, хоч той, вітаючись із ним, знімав капелюха.

 

А тепер на цвинтарі вони лежать поряд. Обоє з непокритими головами.

 

 

 

Рукавичниця

 

Ірен сімдесят. Живе нижче мене в будинку, що сповзає у річку. Коли ріка виходить з берегів, Ірен лякається і молиться Богу, щоб допоміг їй перебритися у безпечне місце. Всевишній прислухався до її молитов. Приглянула собі гарний особнячок на пригорбку. Зовсім новий, та ще й з альтанкою і м’якими килимами. Рада невимовно. Запросить на новосілля друзів. І я там буду. Шепну їй на вухо: “Ти велика буржуйка” .

 

А наразі Ірен у старій хаті і, повертаючись щоранку додому з газетою, я усміхаюся маленькій рукавичниці, котру стрічав на мосту, як нам було по двадцять. Вона все ще гарна. Яким же я тоді був неуважним!

 

 

 

Борошно

 

З діда-прадіда у нашому селі жили хлібороби. Вирощували збіжжя, мололи у млині, просівали борошно і пекли з нього запашний хліб. Ще гарячі буханці везли на продаж у місто. Але життя змінилося: старі хлібороби повмирали, а молодь відвернулася від землі. Завмер і млин: велике колесо вже не крутиться, не шамотять більше жорна по пашниці. У пекарні велика піч чорним отвором сумовито й докірливо дивиться в очі. Можна нахилитися і заглянути всередину. В глибині спочивають одна коло одної довгі лопати. Лежать і згадують славні часи...

 

 

 

Остання воля

 

Життя добігає кінця. Я й не зогледівся, як воно промайнуло, а коли це збагнув, то був заскочений. Ну що ж, саме час розібрати папери, щоб полегшити роботу тим, кому вони знадобляться.

 

Ти, як завжди, хочеш мені допомогти. Твої думки слушні, а руки швидкі. Знаєш, що варто зберегти, а що викинути у смітник. Мені нічого додати.

 

Знаю, що ти будеш поруч до кінця. Подбаєш про скорботні повідомлення, про похоронну карету і достойний похорон. Потурбуєшся також про надгробок із сірого каменю. З моїм портретом і написом золотими буквами. Щоб пам’ятали...

 

 

Селекціонери

 

Їм ще й двадцяти нема. На пшеничному лані вони одні. Він, стоячи на колінах, розтирає у долонях найбільший колосок. Вона ж нахилилася до його рук, щоб краще розгледіти.

 

Притулившись головами, вони ніжно щебечуть про землю, добрива, посіви.

 

Так ніжно ще розмовляють про кохання.

 

 

Завіса

 

Колись я впаду на порожню дорогу віддалік села і людей. Мій собака попервах потішиться з моєї незграбності, відтак, гадаючи, що я задрімав, примоститься поруч і теж заплющить очі. Хтозна, як довго він так лежатиме і коли моє мовчання його нарешті стривожить. Не відаю також, що він зробить опісля. Бо мій пес настільки ж загадковий, як і чорний.

 

 

АРХИВАРИУС

 

Пен — архіваріус. З папкою на плечі, спритно, мов мавпа, вилазить на драбину і розкладає папери. Дбайливо: документ до документа. Бо кожна справа — це історія моста, міста чи життя вченого. Друкарки глузують з його сірого халата. Але життя Пена таке повне, що насмішки відскакують від нього, як кулі від скелі.

 

 

БОГ

 

Іноді, простоявши марно з вудкою увесь пополудень, пошепки прошу Бога: “Господи, пошли мені щуку”. Звичайно, у цей час Бог десь в іншому місці або ж свідомо пропускає моє прохання повз вуха, вважаючи, що мені вистачить тих двох щук, які я зловив учора. Він знає, що моя морозильна камера повна, що мої руки й ноги на місці і мені справно служать, а ще йому відомо, що маю в сумці короткі духмяні сигари, які смачно палити. До того ж Бог опікується не тільки людьми, а й щуками. І забавляється, спостерігаючи, як я раз по раз закидаю вудку то поміж дерев, то у водорослі. Якщо мій гачок порожній, значить, це завдяки йому. Бо ми з ним спільники, і лише ми це знаємо.

 

 

Пережити важку втрату в собі

 

Вони все зрозуміли лише тоді, коли в хату внесли домовину. Їм, цим трьом кремезним юнакам, підскочити б до злодіїв, котрі хотіли покласти у неї і забрати назавжди їхню неньку, і відштовхнути в небуття. Але перед заплаканим батьком, який розставляв стільці, вони вибігли надвір, щоб побути наодинці, кожен у своєму кутку. За мить повернулися для останнього прощання. Лише наймолодший залишився у глибині саду, сховавши у долонях обличчя. Вийшов лише тоді, коли батько обняв його за плечі і сказав, що попрощався за нього і що мама була цьому рада.

 

 

Вогник

 

Ось мій улюблений столик, моє улюблене кріслечко, ліворуч у столі шухляда, на столі новий олівець, папір, а в голові у мене жевріє блукаючий вогник. Я підстерігаю його, хапаю за шию і душу щосили, допоки він не спалахне пожежею. Але й великий вогонь згасає. Темна й холодна ніч заповнює усе. За своїм улюбленим столиком сиджу і чекаю, щоб розгорівся тремтливий вогник.

 

 

 

Мільйонер

 

Щоранку чекаю, коли ти постукаєш у двері. І дивлюся, як ти входиш у кімнату. Тішуся, що моє обличчя тобі не гидке. Простягаю праву руку, потискаю твою усіма п’ятьма пальцями.

На моїй лівій руці також усі пальці цілі. І ноги в порядку: не кульгавий.

Я — бляхар. Працюю і їм уволю. На чужих жінок не заглядаюсь.

Коли подумаєш, скільки на світі горя, то як же не вважати себе мільйонером?

 

 

Великий трамплін

 

Там, нагорі, вони злітають одні за одними, наче орлята з гнізда, але гарніше від птахів; вони відштовхуються від краю трампліна і падають вниз, склавши крила, які розкривають лише тоді, як сідають, спружинивши ногами в кінці польоту і зробивши умілий віраж, щоб постати лицем до всього з високо піднятою головою без зайвого подиху.

 

 

ДЕРЕВО

 

Рибалю на заболоченій річці, віддалік від усіх. Посипався наглий краплистий дощ. Вибираю найвищу тополю і спираюся спиною об її стовбур. Ми ще довго залишаємося сухими.

 

Якщо налітає поривчастий вітер, моя гостроверха тополя легенько штовхає мене, немов попереджаючи: стережися! Але ж я впевнений, що ніякі бурі їй не страшні, вона, як і досі, колихатиметься шелестливою кроною. А тим часом я ще тісніше пригортаюся до моєї сріблолистої подруги, розмовляю з нею.

 

Велика битва з буревієм, яку вона веде за нас обох, не залишає їй часу для відповіді.

 

 

 

Металісти

 

Легковик, намет, хусточки на шиї, навіть очі пригаслі та сірі, як і їхні неділі.

Вони п’ють каву і пиво, балакають про зарплатню — спокійно, неквапно, але надто вже голосно. Все їхнє життя пройшло на заводі. Сьогодні — неробочий день.

Не відразу звикаєш до тиші.

 

 

Ілюзії

 

У кожного із нас свій спосіб любити бідолашний народ.

Ось ти, наприклад, крокуєш із ним пліч-о-пліч, розповідаєш йому про його злидні, разом ви будуєте краще майбутнє.

А я його лише люблю, і нічого більше.

Ніколи не варто втрачати ілюзій. Вони — життя.

 

 

Жермен

 

Завивання ярмаркових атракціонів ріже Жерменові вуха, немов гуркіт потяга, що влітає в тунель.

Жермен ніколи в житті не їхав потягом; не поталанить йому й покататися на каруселі, бо п’ятдесяти франків, що лежать у кишені, не вистачить, щоб відчути щастя.

Аж ось Жермен побачив книжковий лоток й усміхнувся: “Я знаю, на що я їх витрачу!”

Вийняв із кишені монету, підійшов до книгаря, щось йому схвильовано пояснив, заплатив, узяв книгу й пішов.

Неписьменний робітник пилорами Жермен поніс додому новеньку книгу поезій.

Оновиться й Жерменове життя.

 

 

За рівність

 

Чорний, мов шахтар, Калікст падає від втоми.

Вила тремтять у його старечих руках.

Зате на сіножаті вишукувалися в ряд вісімдесят копиць еспарцету.

На сусідньому полі — також вісімдесят копиць.

Між них — молодий косар з піднятою у дружньому вітанні рукою.

У відповідь Калікст підняв і свою — за рівність.

От лише їхні серця б’ються у різному ритмі, у кожного своя частота. Це їхня особиста справа.

Калікст і сьогодні повернеться увечері додому з високо піднятою головою.

Є ще порох у порохівницях!

 

 

Франсуа-Моріс

 

Дайте мені для життя дерев.

Йому дали. А він помер разом з ними.

.......................................................................

Щоб провести його в останню путь, нас з міста прибуло небагато.

Вони — бо покійний був лауреатом Римської премії, а я — бо нам часто доводилося разом боронити справу миру й дружби на землі і я для нього був “представником дружнього народу”.

 

 

* * *

Його винесли у труні зі світлого дуба, відтак усі рушили до великої рівнини — ті, що були одягнуті у темні костюми з дорогої тканини, дівчинка і вітер...

 

 

* * *

Мрець, здавалося б, завжди всього лише мрець.

Але лауреат Римської премії і комуніст у червоній труні — таке побачиш не часто. Тому школярі видерлися на огорожу і мовчки проводжають поглядом жалобну процесію.

 

 

Землекопи

 

Гербовий щит сім’ї Дусіне є знаком благородного роду.

Тому й викинув пан нотаріус звечора надвір маленьку сучку, запідозривши її у нечистокровності.

І це у грудні, коли вікна вже взялися багряним інеєм.

Троє хлопчаків розповіли вдома, що землекопи, котрі копають рів для труби, розклали багаття, щоб вона зігрілася.

Однак мама заперечила, що у них зачорні бороди, щоб гратися з вогнем.

У дітей борода ще не виросла, вони люблять пломеніючий вогонь і справді бачили, як робітники розтирали собачці задубілі лапки.

Але про такі речі слід говорити стиха і лише серед дітей, коли дорослі їм не вірять.

 

СОЦИАЛИЗМ,

 

супутник моєї молодості, ми з ним йшли пліч-о-пліч, покладаючись один на одного. Якщо його метою був споживчий кошик, то мені пощастило більше, ніж йому. Мій кошик наповнений по вінця: маю хату, машину, три костюми, чекову книжку і подорожую куди схочу. Ти ж багато разів намагався дорівнятися до мене, але щораз тобі чогось бракувало, ти не зумів скористатися з нагоди, ти ніколи не знав, яким шляхом іти. Ким же ти є сьогодні? Солодким словом? безмежністю? міражем?

 

 

 

Літня пані

 

— Ні, ви помиляєтесь; гадаєте, що коли сад губить листя, втрачає духмяність, то він умирає? Насправді, душа його жива. Я його добре знаю — ми з ним ровесники; колись тут не було гарнішого саду. Зрештою, чи ж прилітали б сюди дрозди, ворони, надто обережні шуліки, щоб впасти на здобич, скуйовдити собі пір’я, причепуритися, попустувати, безтурботно пощебетати в його кронах, якщо б він відмирав? Влітку чи взимку, він радо стрічає їх, мене, вас. Той, хто каже, що дерево може впасти на хату, на дітей, — наклепник! Старі дерева, як і старі люди, дуже витривалі. Коли ж відчують, що життя добігло кінця, то дадуть про це знати по-своєму. І що за дивна звичка — прискорювати події!

 

 

 

Сім’я

 

 — це мережа з великими вічками блідо-рожево-лілового кольору, під якою шукаємо дружнє плече, затишний куточок, щоб почувати себе приємно;

 

 щоб за зарплатню одержувати ковбаси, печиво, трохи метушні й галасу, вдосталь кпинів;

 

 коли ж терпіння вичерпується, у голові крутиться думка про звільнення; наче й нічого не сталося, насвистуючи, відходимо вбік, віддаляємося; ми вже майже вільні,

 

та, щойно припіднявши сіть, опиняємося в руках двох жандармів, котрі приводять нас до суду, де хитрі й улесливі судді дружньо дивуються й жалкують, вони залюбки скували б нам руки ланцями, на ноги наділи б кайдани з важкими ядрами, щоб посміятися з нас увесь день, тиждень, решту часу.

 

Але останньої миті пускаємо в хід силу, що її зберегли у м’язах рук; вона ламає стільці, трощить голови і прориває у мережі таку діру, що прагнення волі зникає, натомість хочеться вибачитись за завдані турботи і чимшвидше заплести проріху. Бабусі поспішають нам на допомогу.

 

 

Щастя

 

Щастя не висить на дереві. Воно — не птаха, не кінь, не потяг, навіть не блакитне небо. Щасливі люди живуть в підземеллях Туггурта1. Це сивочолі діди, котрі сидять у нішах. Звиклі до пітьми, бачать здалеку, як ви навпомацки йдете до них, і, підібгавши ноги, дають пройти. На ваш несміливий добридень наперебій запевняють, що ви дорогий гість. Вони не почувають потреби затримати вас чи піти за вами услід, вони лише супроводжують вас душею, бо саме у цьому закритому просторі живе їхній спокій.

 

 

 

Ларзак (2)

 

Тут лежить наша матінка-земля. Її старечі груди викарбовуються на горизонті. Широке порожнє черево кам’яне, а ноги занурені у самшит. Сиджу у неї на долоні і бачу між пальців недописану книгу. Зараз піднімуся до її голови: там, у порожнинах, напевно, ростуть рідкісні рослини.

 

Пір’їсті хмаринки, небесні лебеді, запам’ятайте цей день.

 

——

 

1 Туггурт — оазис в алжирській Сахарі, місто з населенням 77 тис. жителів — торговий і туристичний центр.

2 Ларзак — вапнякове плато площею 692 км2 між Севенами і долиною річки Дурбі, найвища точка — 904 м.

 

 

СТАРЫЙ СУПЕРМАРКЕТ

 

Він вибрав найдобірніший мигдаль, найсоковитіші пагони спаржі; поклав великий кусень шинки, домашнє курча, устриці, шматок сома, три грудки козячого сиру, коробку тістечок, дві пляшки найдорожчого вина — бургундського і шампанського; ага, не забути хліба — його всі беруть. Наповнивши доверху візка, повернув, щоб уникнути черги біля каси, у відділ одягу. Там приміряв берета. Пасує! Повісив його на шампанське. Ось і все, по святі. Руки в кишенях, вийшов з магазину через дверцята “Без покупок”. Надворі сидять удвох із мрією на лавці і регочуть.

Жорж-Луис Годо (Georges-Louis Godeau) (1921—1999).

Poete francais. Il devint ingenieur des travaux publics tout en se consacrant a l'ecriture. Il vivait a Magne, a l'oree du Marais Poitevin.

Son regard sur le monde qui l'entoure est parfois attendri, parfois dur ou ironique ou fraternel, mais ce regard sur la vie quotidienne est celui d'un poete, qui, a coup sur, aime l'humanite.

Il a publie: "Les Mots difficiles"(1962), "Les Foules prodigieuses" (1970), "Le Fond des choses" (1974), "A tete reposee" (1975), "Venez, je vous emmene" (1979), "D'on monde a l'autre" (1984).

Sa poesie a ete traduite en plusieurs langues, dont le japonais, l'ukrainien, le russe, l'allemand.